понеділок, 17 жовтня 2016 р.

«Пам’ятаємо і шануємо…» Коцюбинці знову в мандрах

14 жовтня  -  свято Покрови, День українського козацтва, День збройних сил України. Це не випадково, що саме в цей день – Покрови – відмічаються вищезгадані «чоловічі» свята, хоча жінки вважали свято Покрови своїм.
Трошки історії…
            Після зруйнування Запорізької Січі, частина козаків вирішила переселитися за Дунай (пізніше там було започатковано Задунайську Січ) і забрала з собою ікону Покрови. Ця ікона супроводжувала  і оберігали їх у далекій дорозі. Пресвята Богородиця була своєрідним символом і покровителькою не тільки козацтва, але і України. Під час Другої світової війни Українська Повстанська Армія також обрала своєю покровителькою Покрову.


І саме в цей вихідний день колектив бібліотеки вирішив вшанувати  наших воїнів, людей, які заради своєї Батьківщини віддали найцінніше – своє життя.
 Нам поталанило з погодою. Бездонне сине небо, яке буває тільки восени, лагідне сонечко, яскраві барви осінніх дерев…
Тому 14 жовтня ми зустрілися на станції метро «Дорогожичі»  і пішли на лукянівський цвинтар.

Трошки історії…
«В середині ХІХ століття, особливо після припинення масових поховань на Щекавиці, постало питання про створення центрального кладовища в Києві. Так в кінці вулиці Великої Дорогожицької  виникло Лукянівське  кладовище з назвою «Центральне», тобто головне для всього міста. В 1878 році Київська дума для нього відвела 3 десятини землі. В 1915 році дума постановила відвести на Лукянівському православному кладовищі місце для католиків – Байкове католицьке вже не мало можливості розширюватися. Взагалі представників усіх національностей, крім тих, що мали окремі кладовища ( євреї, караїми, турки, мусульмани), також ховали на Лукянівському православному кладовищі. Таким чином, уже до 1912 року тут було поховано 30 тис. осіб.
На кладовищі довго не було церкви. У 1887 році поставлено капличку. В 1910 році полковник І.В. Мирович запропонував гроші на будівництво церкви з умовою, що вона буде носити імя померлої і похованої тут дружини Катерини. В 1911 році церква Св. Катерини почала діяти на кладовищі. Це була невеличка, але красива деревяна споруда, яка стояла на пагорбку в центрі лівої частини кладовища, в 1970-х роках її було знесено…»
(Людмила Проценко  Київський некрополь)


Спочатку ми пішли на громадянське кладовище, яке стало історичним пантеоном і вклонилися похованню  двом друзям Володимиру  Шульгіну и Володимиру Наумовичу, які віддали своє життя за незалежність України в далекому 1918 році в бою під Крутами.
 Шульгін був людиною енциклопедичних знань, незважаючи на свій 23-річний вік, його ровесник-побратим із Першої світової повернувся Георгієвським кавалером. Перед розстрілом, прощаючись,  друзі міцно обнялися, і в цей час кулі ворога прошили молоді тіла українських патріотів. Їх так і поховали в одній труні на Аскольдовій могилі. Пізніше в 1934 році влада зруйнувала кладовище. Мати Володимира Наумовича, Софія, прах сина і його друга таємно перенесла до родинного поховання на Лукянівському цвинтарі.
До 29 січня 1996 року лише одна людина в державі знала, що тут знайшли спочинок двоє героїв, котрі віддали своє життя за Незалежність України. Це краєзнавець Людмила Проценко. Сімейну таємницю їй довірила родичка Наумовича. До речі й сама Людмила Проценко знайшла свій останній прихисток на Лукянівському кладовищі….



Трошки історії…
«3  травня 1945 року виконком Київської міськради прийняв рішення про організацію й упорядкування Лук’янівського військового кладовища в м. Києві.»
(Л. Проценко Київський некрополь)

 Тут знайшли спокій  солдати і офіцери, які воювали у Другій світовій, виконували свій інтернаціональний обов’язок в Афганістані, та відділи своє життя на початку третього тисячоліття, захищаючи Україну і всіх нас на Сході в АТО…

Герої Дніпровської флотилії

Позивний Годзіла(Годзенко Д.О.)




 Герої  АТО

Бабин Яр… В жорстоких муках пішли звідси у небуття десятки тисяч людей України під час нацистської  окупації Києва… Але дуже довго влада не тільки міста, але й держави цього не визнавала. Всі робили вигляд, що жахіть Бабиного Яру не було…



Тут  скінчилося життя української письменниці Олени Теліги, яка була розстріляна у Бабиному Яру разом з чоловіком Михайлом Телігою та Іваном Ірлявським, поетом, який належав до Празької групи українських поетів і також відмовився співробітничати в нацистській газеті.


  Трошки історії…
В середині вересня 1961 року поет Євген Євтушенко  на творчому вечері, який проходив у Москві в Політехнічному музеї читав свої відомі поезії та нові вірші, які були написані невдовзі після повернення з Куби. В кінці другого відділення поет оголосив: «А зараз я прочитаю вам вірш, написаний  після моєї поїздки до Києва. Я недавно повернувся звідси, і ви зрозумієте, про що я говорю».
Він вийняв з кишені листки і почав читати. Завмерлий зал почув…

                                                               Над Бабьим Яром памятников нет.
                                               Крутой обрыв, как грубое надгробье
                                               Мне страшно. Мне сегодня столько лет,
                                               Как самому еврейскому народу……..
                                               И сам я, как сплошной беззвучный крик,
                                               Над тысячами тысяч погребенных.
                                               Я – каждый здесь расстрелянный старик.
                                               Я – каждый здесь расстрелянный ребенок…..

У мертвій  тиші залу слова поета  звучали як удари  молота: стукали у мозок, в серце, в душу. Мороз пробігав по спині, сльози текли з очей.
Євтушенко закінчив читати. Зал ще деякий час мовчав, а потім вибухнув, саме вибухнув оплесками. На дворі був 1961 рік. Настали знаменита «відлига, коли народ після багатьох років мовчання отримав можливість говорити правду.


 Памятник – ілюстрація книги А. Кузнєцова «Бабий Яр»








Без коментарів….
Та життя продовжується.  В кінці нашої подорожі ми завітали до затишного кафе «Лісова Мавка», де на нас вже чекали смачні киші (французькі пироги з курятиною, цибулею та яйцем, шпинатом), смажена риба, оливки та овочі. Ми  підняли келихи з вином за нашу Україну, нашу армію, наш народ, нашу Незалежність !







  Потім була запашна кава з тістечками…


День добіг кінця , втомлені  і переповнені емоційною зустріччю з історією, ми поверталися додому . Життя продовжується! І це прекрасно!!!



Немає коментарів:

Дописати коментар